95-річна лучанка Марія Менжерес поділилася спогадами про часи голоду та смутку.
Про це повідомляє інтернет-видання Волинь24.
Народилась Марія 1923 року в селі Усівка на Київщині. Коли у селян почали конфісковувати і вивозити хліб, їй було 10 років. Пам’ятає, як мама давала їй завдання: вилазити на липу і збирати листочки:
«Ми їх називали лип’яниками. Коли прибирали у хатині, то cтільки їх знаходили. Ми ж ховали, щоб з’їсти не одразу, а залишити на потім…»
Сідали за стіл всією сім’єю, щоб нікого не обділити, щоб ніхто не подумав, що хтось з’їв менше чи більше. Сім’я ж то велика була – аж 9 людей.
В ті роки були страшні морози. Марія Карпівна з кожним спогадом все більше поринає думками у ті часи, коли вона, найменша у сім’ї, разом з мамою збирала померзлу картоплю з рівчака. «Ми ту картопельку сушили, дрібнили, а мама щось додавала, щоб смачніше було», – розповідає 95-річна жінка.
То були гіркі жнива: якраз дозріло жито, пшениця, і так хотілось зірвати хоча б колосок. Марія Карпівна згадує, що з братами йшла пішки до сусіднього села, а об’їждчик (той, хто, об’їжджає ділянки яких-небудь угідь та охороняє їх – ред.) на коні їхав услід:
«Ми боялись того страшного закону про колоски. Я пам’ятаю, як прийшли червоноармійці і забрали у нас навіть торбинки з насінням. Весною треба ж було город садити, а садити немає що. За колосочок могли посадити, то страшний час був».
У серпні 1932 року радянська влада прийняла постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» або так званий «Закон про 5 колосків», згідно з яким за збір п’яти колосків «злочинця» засуджували до десяти років каторги або до страти. Засуджені не підлягали амністії.
«Коли селяни вбивали корів та коней, мати сказала: «Поки у нас буде корова, доти ми будемо жити біля неї». Ми врятувались завдяки тому, що моя мама була надзвичайно мудрою жінкою».
